Набережна концесій
Аудіогід Бунд (Waitan)
Півтора кілометра банків, митниці й кам'яних готелів, зведених на колишньому мулистому березі Хуанпу навпроти хмарочосів Пудуна: вітрина концесійного Шанхая з годинником, який міняв мелодію з кожним політичним поворотом.
- 60 хв аудіо
- Архітектура концесій
До 1843 року цей берег був болотистою низиною, Хуанпу-тань. Ділянку біля старого обнесеного муром міста й на північ від нього звали Вайтань, «зовнішній берег», на противагу «внутрішньому» на півдні. Від 1844 року її північна частина стала британською концесією, а 1848-го вулицю вимостили й зміцнили набережну, яку охрестили Бундом — слово індостанського походження, що означає дамбу чи насип. На цьому насипу вишикувалися банки, митниця й кам'яні готелі, і 1935 року на Бунді було зосереджено 50,72 % сплаченого капіталу китайських банків, 61 % готівки в касах країни й 77,84 % її вкладів.
Решту історії розповідає сам митничний годинник. З 1928 року він відбивав вестмінстерські чверті, у 1960-х перейшов на «Схід червоний», 1986-го, з візитом Єлизавети II, повернувся до Вестмінстера, 1997-го, напередодні передачі Гонконгу, обмежився єдиним ударом, а від 1 травня 2003 року знову грає «Схід червоний». Навпроти, на тому боці ріки, хмарочоси Луцзяцзуя дивляться на гранітний ряд, який звели банки концесій.
Що подивитися
- Годинникова вежа митниці — Чотири циферблати по 5,3 метра й дзвони, що змінювали мелодію з кожним політичним поворотом
- Колишня будівля HSBC — Купол на іонічних колонах, два бронзові леви з іменами й мозаїки, врятовані під штукатуркою
- Зелена піраміда Sassoon House — Peace Hotel 1929 року на розі Нанкін-роуд, свідок Кривавої суботи 1937-го
- Міст Вайбайду — Сталевий міст, що в 1937–1941 роках був кордоном з окупованим Японією Хункоу
- Сигнальна вежа — Залізна куля позначала полудень; 1993 року всю вежу пересунули на 22,4 метра до річки
На західному березі ріки Хуанпу, між мостом Вайбайду й сигнальною вежею на Яньань-роуд, простягся Бунд (外滩, Waitan): півтора кілометра набережної, де іноземні концесії вишикували банки, митницю й кам’яні готелі навпроти берега, який нині займає скайлайн Пудуна. Це була вітрина договірного порту Шанхай, і в цих кам’яних декораціях кожен політичний поворот Китаю залишив свій слід.
Історія Бунду починається в багнюці. До 1843 року берег був болотистою низиною; від 1844-го його північна частина стала британською концесією, а 1848-го вулицю вимостили й зміцнили набережну. 1868 року на північному краю відкрили Публічний сад, нинішній парк Хуанпу, а 1935-го на цій вулиці було 77,84 % усіх банківських вкладів Китаю. Від 1950-х років більшість її будівель перейшла до державних і муніципальних установ, а статуї іноземних діячів на набережній прибрали; 1994 року міська влада створила компанію, щоб обміняти ці будівлі й повернути Бунд банкам. Змінилася і сама набережна: протиповеневий мур 1959 року, велика реконструкція 1992–1993, ще одна 2008–2010, яка заховала шість смуг руху в тунель і 28 березня 2010 року, напередодні Експо, знову відкрила променад.
Архітектура Бунду — це архітектура золотих років концесій. Бюро Palmer & Turner підписало будівлю HSBC (1921–1923), найбільшу банківську споруду Далекого Сходу, і Митницю (1925–1927) з годинниковою вежею; Віктор Сассун звів у 1926–1929 роках Sassoon House: 77 метрів до карниза й мідна піраміда, що позеленіла; поряд Банк Китаю поєднує ар-деко із завершенням на китайський лад. Скільки будівель складають ансамбль, залежить від критерію: у популярних текстах називають 52, постанова про національну пам’ятку 1996 року нараховує 27 на 1,3 кілометра, а розширена охоронна зона налічує 115 об’єктів спадщини.
Щоб знати, що подивитися на Бунді, аудіогід проводить ним з півночі на південь за п’ять зупинок і 60 хвилин: від мосту Вайбайду до сигнальної вежі, повз Peace Hotel, Митницю й колишній HSBC. Нитка одна: ця гранітна вітрина, зведена на болоті, була кордоном, сценою трагедій і політичною здобиччю, і кожен поворот Китаю лишив тут слід, який і досі видно та чутно.
Просто навпроти, на тому боці Хуанпу, здіймається Телевежа «Східна перлина»; трохи більше ніж за кілометр на південь, у старому китайському місті, лежить Сад Юй, а на півночі, в Хункоу, — Музей єврейських біженців у Шанхаї.
Болото, сад і міст-кордон
Міст Вайбайду
Коротко про цю зупинку
Маршрут починається на південному краї мосту Вайбайду, Садового мосту, — сталевої споруди над струмком Сучжоу, що замикає Бунд з півночі й була відреставрована 2008–2009 років. Поруч стояв бетонний міст 1991 року, який зносили під час реконструкції 2008–2010, коли вулицю з десятьма смугами переробили на два рівні: шість смуг пішли в новий тунель, а звільнений простір розширив променад. На цьому березі, що до 1843 року був болотом, 1848-го зміцнили насип, який і дав місцині назву: Бунд — «дамба» в слові індостанського походження.
Поруч — зелений трикутник парку Хуанпу, колишнього Публічного саду, відкритого 1868 року й найстарішого парку Шанхая; нині в ньому панує абстрактна бетонна вежа Пам’ятника народним героям 1993 року. Китайці отримали офіційний доступ до нього лише 1 липня 1928 року. До його брами прикипів і дуже вкорінений символ національного приниження — табличка «Собакам і китайцям вхід заборонено», хоча фотографії тих часів показують інше: правила з десяти пунктів, де перший резервував сад для іноземної громади, а четвертий забороняв собак і велосипеди. Заборона для китайців була справжньою; а буквальної фрази, судячи з цих знімків, не було.
У мосту своя темна історія. У 1937–1941 роках він був фактичним кордоном між Міжнародною концесією й окупованим Японією кварталом Хункоу, і японські вартові змушували кожного, хто переходив, знімати капелюх і вклонятися; 1937 року, коли біженці тікали від боїв, один свідок назвав його «мостом життя». Навіть китайська назва мосту викликає суперечки: популярне пояснення говорить про ненависну мостову плату й безплатний міст, відкритий поряд 1873 року, але є й інші версії. Біля сталі Вайбайду аудіогід розповідає, що означало перейти ці кілька метрів.
Зелена піраміда й субота 1937 року
Статуя Чень І
Коротко про цю зупинку
На майдані перед Нанкін-роуд єдина бронзова статуя Бунду зображує Чень І, першого комуністичного мера Шанхая. Над нею височіє мідна піраміда, окислена до світло-зеленого, — Sassoon House, яку Віктор Сассун звів у 1926–1929 роках разом з готелем Cathay і особистим пентхаусом магната; від 1956 року це Peace Hotel. Тут Ноел Кавард, одужуючи від грипу, надрукував остаточний варіант «Приватного життя», комедії, яку 1930 року поставив із Гертрудою Лоуренс. А в барі від кінця 1979 року щовечора грає Old Jazz Band, оркестр ветеранів шанхайської джазової сцени, які в 1965 — кінці 1970-х не могли грати; їхній середній вік становить 82 роки, і Книга рекордів Гіннеса вписала їх як найстаріший джазовий гурт світу.
Банк Китаю, що притулився до готелю, помітно нижчий за піраміду. Різницю приписують Сассуну: китайська версія стверджує, що проєкт на 34 поверхи скоротили до 17, приблизно на 30 сантиметрів нижче за його дах, після судового процесу, вирішеного в Лондоні, а англійська версія подає це лише як припущення, без документів про процес.
Цей перетин став і місцем двох трагедій. У суботу 14 серпня 1937 року бомбардувальники китайської авіації, намагаючись влучити в японський крейсер «Ідзумо», що стояв на якорі в Хуанпу, схибили, і їхні бомби впали на Нанкін-роуд, між Cathay і Palace Hotel, на натовп цивільних і біженців; годинник навпроти Cathay зупинився о 16:27. Це «Кривава субота», кількість загиблих у якій, враховуючи ще одну бомбу біля Great World, оцінюють від понад 1200 до приблизно 2000. А близько 23:35 31 грудня 2014 року тиснява на сходах до річкової платформи на цьому ж майдані забрала життя 36 людей серед близько 300 000, що зібралися зустрічати Новий рік. Під зеленою пірамідою оповідь з’єднує глямур і жалобу одного перехрестя.
Годинник, що міняє гімн
Будівля Шанхайської митниці
Коротко про цю зупинку
Над гранітною будівлею за номером 13 здіймається східчаста вежа Митниці з чотирма циферблатами діаметром 5,3 метра. Ця ділянка збирає мито з 1846 року: спершу ямень у китайському стилі, потім будівля храмового типу 1857-го, ще одна «церковного» типу з годинниковою вежею 1893-го і, нарешті, нинішня, зведена в 1925–1927 роках бюро Palmer & Turner, яка досі працює як митниця.
Годинник виготовили в Англії, з дзвонами Джона Тейлора, найбільший — 6 тонн, і механізмом J. B. Joyce & Co. До Шанхая його привезли з Лондона в серпні 1927 року, а корпус вагою 6,25 тонни підняли на понад 72 метри, поки пішоходи на Бунді зупинялися подивитися; перший удар пролунав 1 січня 1928 року. Відтоді його мелодія йшла за політичним вітром: Вестмінстер, «Схід червоний» у 1960-х (за Культурної революції циферблат переробили із соняшником), знову Вестмінстер 1986 року, єдиний удар 1997-го і знову «Схід червоний» від 2003 року. Є нюанси: механізм, скопійований з Біг-Бена, не може зіграти цей гімн, і він звучав у запису через гучномовці, а за англійською версією дзвони перестали грати мелодію в жовтні 2018 року, тож нинішній стан незрозумілий.
Перед входом майданчик порожній. З 1927 року там стояла статуя генерального інспектора митниць Роберта Гарта, прибрана у вересні 1943-го. Перед вежею аудіогід змушує звучати історію Китаю в ударах англійського годинника.
Іменні леви й заховані мозаїки
Колишня будівля HSBC
Коротко про цю зупинку
Поруч з Митницею будівля за номером 12 розгортає неокласичний гранітний фасад з центральним куполом на шести іонічних колонах. Це колишня будівля HSBC, робота Palmer & Turner, зведена між 5 травня 1921 і 23 червня 1923 року: з 23 415 квадратними метрами вона була найбільшою банківською спорудою Далекого Сходу, її називали «найрозкішнішою будівлею від Суецького каналу до Берингової протоки». З 1950-х років у ній розміщувався Народний муніципальний уряд; нині її займає Shanghai Pudong Development Bank.
По обидва боки сходів стоять на варті два бронзові леви, один ричить, а інший спокійний. Оригінали відлили в Англії за моделями Генрі Пула до відкриття 1923 року, і кожен носить ім’я керівника: Stephen, той, що ричить, — на честь Александра Стівена, а Stitt, спокійний, — Гордона Стітта. Їх зняли 1966 року, від 1980-го вони в Шанхайському музеї, а ті, що біля входу, — репліки 1997 року. Перехожі полюбляли потирати їм лапи, щоб привабити удачу й достаток, — той самий звичай витер бронзу левів біля штаб-квартири банку в Гонконзі.
Усередині стеля восьмигранного вестибюля ховає вісім мозаїк із містами, де HSBC мав відділення, серед них Шанхай, Гонконг, Токіо, Лондон, Нью-Йорк і Бангкок; доступ залежить від годин роботи банку. 1956 року архітектор наказав закрити їх штукатуркою й фарбою, щоб урятувати від знищення, і вони з’явилися знову лише після реставрації 1997-го. На сходах аудіогід розповідає, як вони вціліли.
Вежа, що посунулася на 22 метри
Сигнальна вежа Ґуцлафа
Коротко про цю зупинку
На південному краї, біля Яньань-роуд, здіймається струнка цегляна вежа сигнальної станції Бунду, відома також як вежа Ґуцлафа. Станція в гирлі колишнього Янцзінбану оголошувала погоду й час від 1 вересня 1884 року, і щодня опівдні по її щоглі опускалася велика залізна куля. Нинішню вежу збудували в 1907–1908 роках, а 1993-го її цілком пересунули на 22,4 метра до річки.
Те переміщення було частиною реконструкції 1992–1993 років, яка висунула берег на десятки метрів у Хуанпу й стерла протиповеневий мур 1959-го: 25 сантиметрів завширшки й висота 4,80 метра. Його звали «муром закоханих», бо від 1970-х пари, не маючи приватності в будинках, де ділили житло кілька поколінь, призначали побачення, спершись на нього. На його місці залишився піднятий променад з історизувальною балюстрадою, яким ходять нині.
Приблизно тоді ж банки почали повертатися. Від 1950-х років більшість будівель Бунду належала державним і муніципальним установам; 1994-го міська влада створила компанію, щоб обміняти їх і повернути банкам, а в липні 1995 року Everbright Bank відкрився за номером 29 першим з тих, що повернулися. Навпроти хмарочоси Луцзяцзуя завершують картину, а біля вежі аудіогід закриває маршрут містом, яке з’явилося пізніше.
